Интервью

Дмитро Хворостовський: «Радий, що у мені тече частинка української крові»

28 апреля 2011

Всесвітньо відомий оперний співак концертує Україною.

Дмитро Хворостовський – митець, який нікого не може залишити байдужим. Його голос пронизує наскрізь, наповнює собою. Недарма він – один із найвідоміших баритонів світу, зірка світової оперної сцени, яку чекають найкращі оперні театри світу. Його графік розписаний на п’ять років наперед. Та не лише голосом і професіоналізмом Хворостовський бере публіку. Харизми у нього - хоч відбавляй! Його усмішка здатна розтопити будь-яке серце, а той внутрішній спокій, який він випромінює, буквально огортає співрозмовників. Знаменитому російському баритону вдалося зробити світову кар’єру. Зараз він живе у Лондоні, та про своє коріння не забуває. Більше того, наголошує на ньому. Не приховує співак і того, що у ньому тече й українська кров. Його дід народився на Хмельниччині, частина його сім’ї досі там живе. В Україну Хворостовський приїхав у рамках Міжнародного фестивалю “Сходи до неба”, завдяки якому його спів могли почути меломани у Донецьку, Одесі, Львові. Ще раз потішить король баритонів своїх шанувальників під час гала-концерту фестивалю просто неба на Європейській площі у Києві 28 червня. Напередодні свого львівського виступу (організатор - компанія “Дік-Арт”) Хворостовський зустрівся із журналістами і щиро відповів на запитання, які їх цікавили.

- Як оцінюєте рівень оперного мистецтва в Україні і кого з виконавців знаєте?

- Не знаю жодного вашого виконавця і не знайомий з рівнем ваших оперних театрів. Не беру участі в оперних постановках в Україні, зрештою, як і в Росії. Але там, де працюю, зустрічаюся з українськими співаками, які мають прекрасний рівень. І взагалі, українська мова - одна з наймузикальніших, наймилозвучніших у світі. У ній багато голосних. Вона – друга, після італійської, найзручніша для співу. Згадуючи минуле, коли був Радянський Союз, більшість, хто працював в оперних театрах, - були вихідцями з України. Сама українська мова ніби продукує прекрасні голоси. Радий, що у мені тече частинка української крові. Мій батько - наполовину українець. Напевно, ще й тому я заспівав. 

- Яке, на вашу думку, майбутнє в оперного мистецтва? Воно ставатиме ще елітарнішим чи звертатиметься в маси?

- Більш елітарним воно вже не може стати, тому що воно вже й так без міри елітарне. Мені здається, оперне мистецтво ставатиме ближчим до народу. У сучасних операх – такий простір для дій, унікального поєднання різноманітних жанрів, талантів, і театральних, і оркестрових, і виконавських... Сучасна опера – неймовірна глиба, у ній стільки всього є. У цьому значенні за оперою - певне майбутнє. З іншого боку, вважаю, що краще опер, написаних у XIX і на початку XX ст. нема і бути не може. Сучасні опери перетинають межі ліричного мистецтва і стають, так би мовити, музичними комедіями. Може, за цим і майбутнє... Але найкращі оперні школи, техніки співу, такі, як бельканто, стають непотрібними... Це погано. В оперному мистецтві існують такі жанри, такі голоси... Мені б не хотілося, щоб ці музичні секрети забувалися. А молоді люди тепер менше приділяють часу навчанню...

- Попри елітарність оперного мистецтва існують прецеденти, коли на площах п’ять-сім тисяч людей, затамувавши подих, слухають серйозну оперну музику...

- Тут головну роль відіграє виконавська майстерність. Іноді оперний співак, як би професійно він не співав, не зачіпає, не запалює серця слухачів. А барди, артисти розмовного жанру збирають повні зали і заводять людей. Рухають своїм “мистецтвом” вперед. Чи це мистецтво - важко сказати. Але їхнє виконання зачаровує. В оперному мистецтві теж повинен бути не лише професіоналізм, а й майстерне виконання.

- Яка публіка для вас ідеальна?

- Яка повинна бути публіка? Така, якою вона є. Питання у тому, яким повинен бути я? Максимально щирим, професіональним, відкритим. А від публіки нічого не хочу. Чекаю тільки того маленького чуда, яке повинно відбутися на концерті, коли виникає контакт, з’являється невидима іскра, що проходить між публікою і виконавцем. 

- Як цю іскру викрешуєте?

- Досягаю її зануренням у той матеріал, який виконую, а також професіоналізмом, переживаннями. Свою роль грають багато граней. Працюють не тільки голос, апарат дихання, моє тіло, а й, перш за все, настрій. Як я це роблю? Не можу вам пояснити. Це доволі трудомісткий процес. 

- Яким постановкам віддаєте перевагу - експериментальним чи все-таки класичним?

- Навіть у класичних постановках, маю на увазі сучасних, достатньо експериментів, компромісів. Я - не за експерименти заради експериментів. Я - за експерименти, які примушують підніматися над реальністю, розвиватися, думати, ставати кращим. Я - за мистецтво. А де грань між експериментами і творенням мистецтва? На мимолітній і невловимій нитці, яка відділяє занурення в образ, той момент, коли глядач стає немовби співавтором того, що відбувається на сцені. Яка різниця - робиться це у модернових декораціях і костюмах чи без костюмів і декорацій, чи в класичних умовах? Та й що означає класичних – звичних чи що? Все одно театр – це настрій. Якщо відбувається підйом – це найголовніше. Не важливо, як, чому, до якого стилю належить постановка. Я - за працю, за натхнення, за мистецтво. Якщо мене поставлять догори ногами, підвісять на канаті - співатиму і догори ногами, але тільки якщо це “по дєлу”. 

- Потреба відпочити від музики у вас виникає? 

- Іноді буває. Але від хорошої музики тяжко втомитися. Потребую відпочинку, але не довгого. Звичайно, після напруженої роботи потрібно переключати мозок, думки на щось інше. Люблю читати чи займатися спортом. Постійно потребую якогось збагачення, емоційного відпочинку. 

- Переломним у вашій кар’єрі став 1989 рік, коли ви перемогли на телевізійному конкурсі Бі-Бі-Сі в Кардіфі (Велика Британія), де завоювали титул «Найкращий голос». А якби поїхали не на цей, а на інший конкурс? Можете собі уявити, що ваша творча доля склалась інакше?

- Насправді, вирішальним у моїй долі був контакт з Іриною Архиповою. У 1987 році став лауреатом конкурсу ім. М. Глінки, де у мене не було своєї людини, яка б мене протежувала. Архипова мене оцінила і відстояла. Найголовнішим для мене було визнання в Росії. Потім отримав Гран-прі на Міжнародному конкурсі співаків у Тулузі (Франція). Потім був Кардіф, поїхати куди мені порадила саме Архипова. Цей конкурс приніс незрівнянний досвід, визнання, контракти. Але насправді тоді хотів поїхати на конкурс в Барселону. У той час мені це було цікавіше. І хто його знає, може, моя доля склалась би зовсім по-іншому після, сподіваюся, перемоги у цьому конкурсі. Тоді тільки вирішував для себе, куди поїхати, в який бік рухатися. Може, якби був конкурс не у Кардіфі, а в Барселоні, то не стільки б працював у англомовних, англосаксонських країнах, а більше - в Іспанії, Італії. Бо хоча й минуло двадцять з гаком років з того часу, а я досі недостатньо тісно працюю в цих країнах. На жаль... 

- Хто для вас авторитети в музиці?

- Для мене, якщо чесно, зараз не існує ні конкурентів, ні авторитетів. Хоча у кожної людини є свої вподобання в музиці. У дитячі роки, коли навчався, завжди знімав капелюха перед Федором Шаляпіним. Його записи у нашій сім’ї, в нашому домі лунали з перших моментів, коли усвідомив себе. Шаляпін – зразок справжнього, комплексного артиста. Він і в наш час залишається актуальним, недосяжною зіркою, сучасним. І це, незважаючи на те, що його колеги, які робили ті самі записи у той самий час, звучать дещо наївно. А Шаляпін – ні. Те, як він це робив, – свідчення його таланту, геніальності. Шаляпін у спідниці – це Марія Каллас. Надзвичайно її люблю. Етторе Бастіаніні – мій улюблений баритон. Є виконавці, голосами яких захоплювався з дитинства, а потім життя склалося так, що ми з ними зустрілися на сцені. Не можу сказати, що тісно спілкуємося, але попрацювати разом нам пощастило.

- Мемуари ніколи не хотіли написати?

- Я - не «писака», а читач. Упродовж усього свого життя не зупиняюся, не озираюся, а дивлюся тільки вперед. Може, це і неправильно. Але нотаток чи якихось записів у мене нема. Не знаю, чи зміг би щось написати. Та й навіщо?

- Який у вас ідеал жінки? 

- Жінка – найкраще, що є у людства, найчудовіше, найпрекрасніше, наймудріше... Жінка ніколи не почне війну. Через жінку війна може початися, але це вже інше питання. Жінка – це наші діти, наше майбутнє. Вона сама по собі ідеальна.

Довідка «ВЗ»
 Дмитро Хворостовський – оперний співак (баритон). Народився у 1962 р. в Красноярську (Росія). Закінчив Красноярський інститут мистецтв. 1985-1990 рр. – соліст Красноярського державного театру опери і балету. У 1989 р. став всесвітньо відомим - після перемоги на телевізійному конкурсі Бі-Бі-Сі “Співак світу” у Кардіфі (Велика Британія). Дебютував в Nice Opera в “Піковій дамі” П. Чайковського. З 1990 р. мав регулярні ангажементи у провідних оперних театрах світу: Royal Opera House - Covent Garden (Лондон), Bavarian State Opera, Munich State Opera, Berlin State Opera, Teatro alla Scala (Мілан), Vienna State Opera, Teatro Colon (Буенос-Айрес), Metropolitan Opera (Нью-Йорк), Chicago Lyric Opera, Маріїнський театр опери та балету (Санкт-Петербург), Московський театр «Нова опера»... Виконавець не лише оперних арій, а й романсів. Автор понад 40 альбомів - як і з сольними програмами, так і з аріями з опер. Батько двох дітей, Олександра і Данила, від першого шлюбу. Друга дружина – співачка, актриса Флоранс Іллі-Хворостовська. У 2003 р. у пари народився син Максим, у 2007 р. – дочка Ніна. Живе в Лондоні. 

Оксана ЗЬОБРО

http://www.wz.lviv.ua/articles/91658